Форма входу
Категорії розділу
Мои статьи [51]
події [127]
новини
Освіта [12]
Влада [50]
Культура [105]
історія [46]
про все [30]
Наше опитування
Як часто Ви купуєте газети?
Всього відповідей: 158
Друзі сайту
Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0

Каталог статей


Головна » Статті » історія

Повернімося до Шевченка.

Повернімося до Шевченка.

Важливе значення для консолідації української нації має висвітлення творчості Т.Шевченка в музеях. На підтвердження цієї тези Інститут соціальної та політичної психології АПН України наводить дані, за якими 25 % респондентів у всіх регіонах України віддають своє уподобання постаті Т. Шевченка.

Звідси виходить актуальність проблеми збереження та музеєфікації його спадщини.
Друзі та шанувальники одразу після його смерті 10 березня 1861 р. доклали неабияких зусиль щоби зберегти його особисті творчі доробки та персональні речі. У час російської імперської державності меморіальні пам’ятки про життя та творчість Великого Кобзаря не музеєфікувалися, а зібрані особисті речі зберігалися у шанувальників його творчості та у приватних колекціях. У радянський період, у 20-х роках ХХ століття постає питання про створення державного музею Тараса Шевченка. Цей процес продовжився і у 30-ті роки та завершився утворенням у 1949 р. музею Т.Г.Шевченка у Києві. У другій половині ХХ ст.. процес музеєфікації меморіальних та пам’ятних місць набирає сили. Особлива увага цій роботі була приділена у період державної незалежності України.
Науковці докладно описали процес музеєфікації спадщини Т.Шевченка. Як відомо, помер народний поет і художник у Петербурзькій Академії мистецтв, у невеличкій майстерні, яка слугувала митцю і помешканням, і робочим притулком. Художник Григорій Честахівський, який в останні роки життя Шевченка був для нього особливо близьким другом, склав докладний опис мистецьких творів, робочого приладдя та інших речей, що на той час знаходилися в майстерні, і тривалий час зберігав їх у себе.
Через 27 років по смерті Кобзаря у 1888 р. Г. Честахівський передав цей скарб чернігівському колекціонеру і меценату Василю Тарновському вважаючи, що спадщина Т.Шевченка має зберігатися у «національному хранилищі». Саме колекція Г.Честахівського, постійно поповнюючись зусиллями В.Тарновського, невдовзі стала найбільшою в Україні. У 1903 р. В.Тарновський передав колекцію Чернігівському земству. З утворенням у 1920-х роках Чернігівського історичного музею ця колекція стала його частиною.
Тим часом у Києві у 1926 р. розпочалося формування Інституту літератури, який став носити ім’я Тараса Шевченка. Саме в інституті накопичується величезна спадщина Кобзаря. За урядовим розпорядженням Шевченкові речі звозили до Києва звідусіль – як від приватних колекціонерів, так і з державних музейних установ. У Києві, на Козиному болоті, лишався вцілілий будиночок, у якому свого часу мешкав Тарас Григорович. Саме у ньому оселилася збірка культурної спадщини Т.Шевченка, що належала Інституту літератури. І цей будиночок можна вважати першою державною музейною оселею Т. Шевченка.
Столиця України переїжджає до Харкова, а з нею – й Інститут літератури.
Літературна його частина лишилася при ньому ж, а художня у 1933 р. утворила Галерею картин Шевченка. Її основу склало зібрання В.Тарновського з Чернігівського музею. У 1939 р. у Києві відкрилася велика виставка з нагоди 125-річчя від дня народження Т. Шевченка, тож переважна частина Галереї картин повернулася до Києва. Прибули експонати і з багатьох інших міст. По завершенні ювілейної виставки уряд України рішенням від 20 вересня 1940 р. визнав за необхідне створити Центральний державний музей Т.Г.Шевченка й розташувати його в одній з кращих будівель Києва – Маріїнському палаці.
До розміщення музею в цьому палаці діло не дійшло. З початком війни усі фонди Центрального державного музею Т. Г. Шевченка, Будинку-музею Т.Г.Шевченка на Козиному болоті, а також рештки Галереї картин Шевченка були евакуйовані до Новосибірська. В роки війни уряд тричі повертався до музейної спадщини Кобзаря. 27 березня 1945 р. за його рішенням відбулося об’єднання Центрального державного музею Т. Г. Шевченка та харківської Галереї картин в єдиний літературно-художній музей. І лише через три роки по тому, 22 червня 1948 р., коли до цієї справи долучилися поет-академік Павло Тичина – тодішній міністр освіти, та не менш відомий письменник Микола Бажан, що на той час обіймав посаду заступника голови українського уряду, було ухвалено ще одне рішення – про відкриття музею саме на бульварі Тараса Шевченка у будівлі збудованій у першій половині ХІХ ст., що належала Миколі Терещенку.
Саме тут 24 квітня 1949 р. відкрито Державний музей Тараса Шевченка. З-за об’єктивних історичних обставин процес музеєфікації культурної спадщини Т.Г.Шевченка, виокремлення його місця в українській культурі на державному рівні тривав 89 років. Та цей процес не вчухає й донині. На думку науковців найбільше цей процес залежить від ступеню розвитку пам’яткоохоронної діяльності, самої музейної галузі та музеєзнавства як науки. А тут ми стикаємося подекуди із кризовими явищами, які яскраво відбилися на новітній історії Національного музею Т.Г.Шевченка.
Експозиція, зроблена у 1949 році, вперше подавала відвідувачам біографічний показ життя і творчості Т. Шевченка, всебічно висвітлювала його творчість як поета, художника, мислителя, громадського діяча. Ця, перша, музейна експозиція діяла до 1982 р. У 1989 році, опісля ремонту, музей знову починає працювати, демонструючи відвідувачам нову експозицію. Її концепція зорієнтована на розкриття життя та творчості Шевченка в контексті його доби. Автором експозиції став заслужений художник України Анатолій Гайдамака.
З 2013 р. музей знову закривають на реконструкцію та проводять роботи з оновлення експозиції, яку відкривають у 2014 р. Нові підходи до розкриття музейними засобами феномену Шевченка викликали у громадськості та шанувальників його творчості неабияке обурення та їх не сприйняття. Щоби з наукової точки зору пояснити чому виник конфлікт, тут слід звернути увагу на таку річ як соціологія музейної справи. Вона не усім відома.
Особливе значення соціології музейної справи виявляється в її здатності об’єктивно оцінювати соціальні явища і процеси, формувати і сприяти накопиченню знань про музейної справу, як соціальну дійсність. Соціологічні знання в галузі музейної справи важливі при розробці і здійсненні соціальних проектів у цій сфері суспільного життя, що не відбулося у даному випадку.
Майже у той же час як проводили роботи у музеї Т. Шевченка, Музей історії транспорту та подорожей Ріверсайд у Глазго перед початком перепланування експозиції активно консультувався з відвідувачами, вивчав їх очікування, потреби та побажання на основі чого опрацював вдалу стратегію побудови експозиції, що призвело до збільшення кількості відвідувачів до 1,45 млн. осіб.
У Києві відкриття музею після новітньої реконструкції відбулося без врахування побажань громадськості. Однак реалізація функціонального призначення музейної галузі відбувається посередництвом соціального діалогу. У ньому провідну роль відіграють відвідувачі, як сторона діалогу, та музей, як інша сторона в якості інституціональної форми. Відвідувач звертається до музею аби задовольнити свою потребу у пізнанні історії суспільства та природи. Власне кажучи, відвідувач прагне відчути та пізнати час, минуле у його суспільно-історичних зв’язках, а музей, за посередництва музейного предмета та музейної експозиції задовольнити цю потребу.
При проведенні реконструкції основним лейтмотивом виявилося перепланування двору музею та створення додаткового музейного простору для проведення виставок та інших заходів. Однак при цьому автори змістили головний акцент музею перенісши його з червоної лінії бульвару Тараса Шевченка у двір. Тепер вхід до музею з двору і дивиться він теж на двір житлового будинку.
Головні двері будівлі Терещенка замуровані і щоби прикрити таку ганебність у ніші дверей поставили скульптуру Т.Шевченка. Скульптура Т.Шевченка нам зустрічається і у дворі – Шевченка багато не буває. Таке вирішення архітекторів і музейників м’яко кажучи нелогічне – адже будівля «замовкла» наче їй вставили кляпа у рота. Ми не досліджуємо питання статусу будівлі як пам’ятки і чи при цьому це було враховане. Будівля затихла. Так часто-густо бувало у музеях за радянських часів – головний вхід захаращено, а люди входили до приміщення музею з двору.
Отже, вхід до музею змістився на ріг будинку, де обладнали арковий прохід до новозбудованого атріуму. Вхід до атріуму зроблено гарно, але це вхід до допоміжного приміщення, яке стало неначе й головним відтепер. Це ще один вхід, але це не вхід до музею національної народної Величі.
Щодо атріуму, то він цілком функціонально виправданий, але лише як доповнення до головної будівлі музею. Будівництво атріуму зробило одну важливу річ – створило місток музею у сучасне суспільне життя, через цей місток музей долає бар’єри до відвідувачів. Завдання атріуму зробити роботу музею такою, що відгукується на сучасні події у суспільстві та країні. І це вдалося. Підтвердженням цьому є фотовиставка присвячена військовим діям у Іловайську – наче Шевченко з нами і його «борітеся, поборете, вам Бог помагає» є актуальним.
Однак атріум показав ще одну сторону – це співвідношення його об’єму та об’єму власне музею, яке не на користь останнього. Музейна експозиція у порівнянні з простором атріуму здається незначною, хоча вона не змінилася у масштабі. Такий ефект посилюється ще й тим, що у самій експозиції немає тематичних комплексів та реальних предметів, які б затримували відвідувача.
Цей фактор свідчить про необхідність відкриття головного входу, виокремлення тематичної експозиції про Шевченка і використання простору атріуму окремішно від музейного контексту, як додаткового приміщення для проведення виставок та інших заходів.
Окрім організації виставкового простору атріум функціонально вирішив і логістичні питання музею – тут розташована каса з музейним кіоском, охорона, черговий науковець, що виконує роль адміністратора та привітно вас зустріне та допоможе в навігації по музею.
Вхід власне до музею, де розміщено головне заради чого ви прийшли, відбувається через атріум по до блиску начищеному мармуровому пандусу. Та перше, що вас вражає після величезного простору атріуму – це невеликий розмір проходу до музею – низький та вузький коридор. З’являється відчуття зменшення масштабності музею з його невеличкими кімнатними просторами у порівнянні із простором атріуму. Через цей чорний хід ви потрапляєте на перший поверх і попадаєте у ще один виставковий зал та у фойє музею.
Там де раніше був головний вхід, який чомусь завадив авторам проекту реконструкції, стоїть одиноке, покинуте фортепіано, яке посилює відчуття функціональної невирішеності організації вхідної групи музею. Головний, величний і парадний вхід через який відкривається простір будівлі і його головні маршеві сходи, які наче кличуть вас пройти всередину, функціонально забутий. Повз нього спускаючись у низ, як у яму, можна потрапити до рекреаційної зони музею, де розміщено гардероб та супутні йому приміщення. До Шевченка ви ще не дійшли однак у вас уже виникає пригнічений стан наче пан пустив вас до нього тільки через «хоздвор», підкреслюючи, що ви для нього не є почесним гостем. А як же з почесними гостями високого рангу – очевидно, що їх теж приймають з двору.
Йдемо скоріш далі до Шевченка. Парадні маршеві сходи будівлі Терещенка, яка відноситься до періоду життя Шевченка ведуть нас на верх через інтер’єр, що вказує на високий смак господаря та надає відчуття Тарасової епохи. Ви починаєте налаштовуватися на її сприйняття. У першому залі ви зустрічаєте експозицію, яка не вирішує це завдання – різнопланові предмети не поєднуються в одному тематичному комплексі, а «приліплені» до стіни карти на картоні під художньо написаними картинами вказують на непродуманість експозиції.
У другому залі на перший погляд все довершено. Анатомічні голови, руки, куски гіпсу з частинами тіла на почесних місцях і у вітринах мають символізувати художню майстерню у Святому Петербурзі, а натомість викликають образ анатомічного театру. Трішки забагато таких деталей. Настільки забагато, що автопортретові Шевченка, що є візиткою України відведене місце у кутку.
Проходимо далі невеличку кімнату та попадаємо у ще один зал. Скло, скло, стіни, стіни. Звичайно за склом малюнки Шевченка. У скляних вітринах невеличкі речі не об’єднані темою, однак з тієї епохи. І уже тут виникає питання – а де ж Шевченко, де Україна? Якщо вже такий безликий метод узяли за основу архітектурно-художнього вирішення експозиції, можливо через предмети декоративно-прикладного мистецтва надати народного, національного звучання експозиції. І ось у наступному залі серце твоє радіє – за гвинтівкою у центрі залу, далі до стіни, у вітрині ковдри, домбри, рушники. Одначе – казахські. Не так сталося, як гадалося.
У наступному залі, до речі найбільшому серед інших, в інтер’єрі залу малюнки Шевченка по стінам у скляних вітринах. І все. Зал порожній та викликає відчуття наче ви в універмазі. Тут і в пору заволати: «Де Шевченко?», «Де Великий Українець?», «Де Великий Кобзар?». Далі по експозиції все те ж. Одинока на голій стіні картина з Катериною завершує експозицію, скло і стіни. Окові немає за що зачепитись.
У музеології дискутується питання емоцій і музеїв. Представники школи музейних досліджень Ліверпульського університету Шейла Уотсон, Джуліан Сполдінг, Девід Флемінг, директор Національних музеїв Ліверпуля та інші досліджуючи різні приклади того, як музеї прагнуть викликати емоційну реакцію у відвідувачів стверджують, що важливо враховувати емоційні реакції відвідувачів при плануванні виставки або експозиції. Не вдаючись до теорії скажемо, що якщо музей зробив експозицію, яка викликає емоцію – це вічний музей, як і вічні емоції.
Експозиція у музеї Т.Шевченка не викликає емоційний відгук у душі за непросту долю поета і народного ідеалу, трибуна й бунтаря, що й нині волає до українців. Про життя Шевченка ви у музеї з його ім’ям не дізнаєтесь. Про художню творчість так, а про його духовний всесвіт – ні. Концептуально проглядається ідея художньої галереї, а не музею.
Музей загалом має два найбільших активи – це реальні предмети і люди. Реліквії, відкриті для публічного ознайомлення забезпечують безпосереднє пізнання минулого. Через реальні речі ми можемо досягти відчуття справжньої істини. Зібрані в колекції, ці шматки реальності сприймаються як засіб для розуміння, втілення і отримання знань. Виходячи з цього знищення попередньої, теплої, насиченої реальними речами експозиції про Шевченка та створення цієї оскальпованої не відповідає загальноприйнятим положенням музеології. Нова експозиція не вирішує наукових завдань показу хрестоносного життя Шевченка.
Соціальна функція музейного предмета є проблемою соціологічного пізнання в галузі музейної справи, адже пам’ятка історії та культури несе в собі інформацію про суспільство, що її створило на певному історичному етапі свого розвитку. Розкриття суспільно-історичних зв’язків такої пам’ятки можна назвати соціологією предмета. Соціальна функція музейного предмета реалізується у формі музейної експозиції та у документальній формі в результаті проведення наукової експертизи предмета. Від повноти розкриття інформації закладеної у музейному предметі залежить його суспільна значимість та статус.
Як приклад, Скіфська золота царська пектораль, віднайдена Б.М.Мозолевським в кургані Товста Могила у 1971 р. Тільки багаторічні дослідження дали можливість стверджувати, що пектораль – не лише шедевр мистецтва, а й концептуальний виріб культового призначення, композиція котрого відбиває космогонічні уявлення скіфів – їхню концепцію потрійності світобудови. На підставі цього Скіфська золота царська пектораль має статус національного надбання та найвищу ступінь суспільної значимості.
Розробники проекту новітньої реконструкції музею не звернули увагу на ще одну важливу обставину – існування через дорогу від музею парку Тараса Шевченка. Вирішення завдання поєднання двох об’єктів за одним смисловим значенням дозволить розшири простір музею. Сам парк, центром якого є знаковий пам’ятник Т.Шевченка, слід заповнити ідейним змістом на кшталт меморіалу. Не претендуючи на вичерпність пропозицій можливо було б по дорозі з парку до музею встановити масивні гранітні брили із викарбуваними на них суспільно значимими цитатами з творів Шевченка.
В Україні це не єдиний музей присвячений Т. Шевченку. Літературно-меморіальний будинок-музей Тараса Шевченка у провулку його імені поблизу майдану Незалежності у Києві (на Козиному болоті) та Меморіальний музей Т.Г. Шевченка (на Пріорці) у Києві відносяться до Національного музею Тараса Шевченка, Шевченківський національний заповідник у Каневі, Музей «Кобзаря» Т. Г. Шевченка у Черкасах, Національний історико-культурний заповідник «Батьківщина Тараса Шевченка» до якого входять села Шевченкове, Моринці, Будище, Керелівка Звенигородського району Черкаської області, Музей «Заповіту» Тараса Григоровича Шевченка у місті Переяслав-Хмельницький. Хотілось би побачити інформацію про них у Національному музеї Т.Г.Шевченка як і взаємодію цих музеїв.
Діяльність музеїв це своєрідний соціальний діалог. Тут ми торкаємося фундаментального питання – ролі музеїв у суспільстві. Об’єктом наукового пізнання в музейній справі є саме суспільство як цілісна соціальна реальність, що відбиває його інтереси у сфері культурної спадщини. З цим тісно пов’язані такі явища як соціальні відносини, соціальні зв’язки, соціальні організації та розвиток і функціонування музеїв, як соціальних інститутів суспільства.
Українські вчені Л.Чупрій, В. Машталір, Г. Рудик, О. Гончарова, Т. Куцаєва та інші, підкреслюючи соціальну значимість, вбачають місію сучасних музеїв у тому, щоб зробити культурно-історичну спадщину невичерпним джерелом знань і знаряддям суспільного розвитку. Вчений, музеєзнавець доктор Л. Гріффен розглядає музей як соціальний інститут, завданням якого є соціалізація індивіда. Соціалізація людини на думку музеєзнавця Н.І.Капустіної відбувається не лише одноосібно, а у складі соціальних груп та спільнот, що пов'язані єдністю цілеспрямованої діяльності. Проблема соціалізації людини за допомогою музейних засобів є одним із головних завдань соціології музейної справи – допомогти людині визначити свої особистісні та групові координати в багатовимірному соціальному просторі існування і її особисто, і суспільства в цілому.
Синтез понять – людина, музей та соціальний процес навколо музею можливо назвати соціологічною концепцією музейної справи. В основу соціологічної концепції музейної справи поставлене розуміння людини в її культурно-історичному розвиткові, намагаючись з'ясувати, чому, як і для чого ця людина створює суспільство й жила або живе у ньому.
Яка суспільна роль музею Т.Шевченка нині? Відповідь очевидна – аби музей виконував суспільний запит на пізнання не тільки художньої творчості Т.Г.Шевченка, а суті його тернистого життя, аби музей у кожне серце свого відвідувача передав біль і страждання Великого Кобзаря за Україну та свій народ та його любов до України, аби музей постав соціальним інститутом покликаним допомогти відвідувачу визначити свої особистісні координати в багатовимірному соціальному просторі існування та відповісти на його запит. Виходячи з цього слід повернутися до проблеми суспільної ролі музею Тараса Шевченка у Києві.

Віктор Карпов,
член Міжнародної ради музеїв
(ICOM)

Категорія: історія | Додав: defaultNick6406 (24.09.2015)
Переглядів: 259 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *: